|
Проза
| |
| Arven | Дата: Воскресенье, 06.05.2012, 23:22 | Сообщение # 1 |
 Маркиза ангелов
Группа: Администраторы
Сообщений: 10080
Статус: Offline
| Обо всем.... В прозе...
начало темы
|
| |
| |
| Romesta | Дата: Воскресенье, 06.05.2012, 23:37 | Сообщение # 2 |
|
Профи
Группа: Пользователи
Сообщений: 148
Статус: Offline
| Ааааааааааа, класс!!
Arven, спасибо))
К недостаткам человека еще можно привыкнуть; но скажите — как ужиться с его достоинствами, которых у тебя нет?
|
| |
| |
| Arven | Дата: Воскресенье, 06.05.2012, 23:45 | Сообщение # 3 |
|
Маркиза ангелов
Группа: Администраторы
Сообщений: 10080
Статус: Offline
| Romesta, всегда пожалуйста, жду прозы! 
|
| |
| |
| Romesta | Дата: Воскресенье, 06.05.2012, 23:49 | Сообщение # 4 |
|
Профи
Группа: Пользователи
Сообщений: 148
Статус: Offline
| а на украинском покатит?)
К недостаткам человека еще можно привыкнуть; но скажите — как ужиться с его достоинствами, которых у тебя нет?
|
| |
| |
| Arven | Дата: Понедельник, 07.05.2012, 00:08 | Сообщение # 5 |
|
Маркиза ангелов
Группа: Администраторы
Сообщений: 10080
Статус: Offline
| Quote (Romesta) а на украинском покатит?)
вполне!
|
| |
| |
| Romesta | Дата: Понедельник, 07.05.2012, 01:52 | Сообщение # 6 |
|
Профи
Группа: Пользователи
Сообщений: 148
Статус: Offline
| Ок! Тогда предлагаю вашему вниманию пейзажную лирику в моем исполнении :)
Калейдоскоп почуттів
Лиш блюз – єдина зрозуміла мова…
Ніч не рятує сном…
Затьмарився день і його барви…
Прорахунком виявився розрахунок…
Літо
Ах, літо-літечко! Воно спекотне і ліниве. Проте, як гарно, адже воно подібне до прекрасного мережива із барвистих квітів і яскравих зірок, нескінченно духмяних трав та опівнічних польотів світляків, дзвінкого дитячого реготу й голосних пісень цвіркунів.
Ось так, лежачи в траві, дивлячись на зорі, можна згадувати – вони були свідками багатьох подій в житті кожного із нас.
Байдики – корисна річ, можна роздумувати, переосмислювати себе і свій зв’язок із навколишнім світом.
Літо дарує безкінечний спокій. Навіть радість стає якоюсь спокійною. Буває, розсердить хтось, а ти зриваєш квіточку – і знову хороше.
Літу не відома пристрасть. Вона тут зайва. Мабуть, це така всесвітня змова – чим більший день, тим менше пристрастей.
Відпадає потреба у плануванні будь-чого. Бери і насолоджуйся. Не життя, а казка!
Літо довершене у своїй повільності. Його дощі неповторні. Літній дощ люблять всі, але кожен по-своєму: комусь подобається вийти на двір і насолоджуватися ніжними дотиками крапель, відчуваючи кожну… Для мене літній дощ – це теплий дім, кава і підвіконня. Спостерігаючи, як краплі малюють на склі свої чудернацькі візерунки, почуваєш себе дитиною, що бавиться своєю іграшкою-калейдоскопом. Душа мимоволі наповнюється світлом. Його так багато, що воно промениться з очей. А коли дощ закінчується, бачиш, як змінилася картина за вікном: зелень, з якої небесна вода змила всю пилюку, контрастує з потемнілими від вологи стовбурами дерев і землею. Відкрий вікно – і тієї самої миті в квартиру проникне легенька прохолода разом з вологою… Дім стане частинкою природи… Але так само спокійно. Тихо. Так тихо, що, лежачи на підлозі, можна почути власне серцебиття. В унісон з ним чути стукіт тих рідких крапель, що ліниво скрапують з даху і розбиваються об підвіконня. І десь, саме у цей момент, щось у грудях бренькне, ніби хтось ледве-ледве зачепив найтоншу струну. Це вже підсвідомо приходить відчуття того, що весь цей спокій скоро скінчиться. Похапцем встаючи, береш у руки календарик і упевнюєшся в достовірності відчуттів. Літо закінчується, тікає, забираючи з собою розважливий дощ, літню радість, безтурботні дні, душевну рівновагу та, звісно, спокій.
Я буду з нетерпінням чекати його знову і попрошу, щоб наступного разу не барилося. А воно піде собі, спокійне і байдуже, але неодмінно повернеться, бо ми потрібні одне одному.
Осінь
Осінь – золотокоса цариця! Вона приходить одразу вслід за літом. Спочатку повільно, ледь вловимо, а надалі – все швидше і впевненіше. І от, не встигнеш озирнутись, як все вже радикально змінило свої барви. Пристрасний карнавал, шикарні вогняні сукні на деревах, а небо стає більш глибоким, синім.
Це пора кросівок, джинсів та легеньких курток. Вона надзвичайно романтична!
Саме восени починаєш перебирати старі речі й папірці, залишені в полицях з бозна-якого часу, і це справжня скарбничка спогадів! Серед абсолютного непотребу зненацька знаходяться недолугі дрібнички від яких, однак, нізащо не відмовишся, не викинеш на смітник, бо вони сповнені глибоким сенсом і наділені вкрай великим значенням. От так після байдужості і спокою в нас прокидається мила сентиментальність…
Прокинувшись якимось ранком, розумієш, що почав накрапати дрібний дощик, якого вчора ніхто не очікував. І от тепер до біса усі справи!!! Лобом у шибку, очима в минуле. Згадуєш когось… Це справжня пісня самоти.
Осінь – це ненависні справи і викохані вірші.
Стомлене сонце відмовляється будити тебе зранку. Воно прокидається саме тоді, коли ти найбільш зайнятий. Але сонце ще терпляче. Воно чекає поки ти звільнишся і зможеш насолодитися його компанією. За таких обставин складно втриматися від спокуси піти погуляти. Куди заманеться.
Хороше сидіти в парку, їсти морозиво і спостерігати за малечею, що так кумедно бавиться у золотавому листі. Хтось стрибає на велетенські купи листя, хтось майструє з нього мотузки та віночки, а хтось… хтось легенько смикає тебе за краєчок куртки. Повернувшись, бачиш маля, що, трохи соромлячись, протягує тобі букет яскраво-жовтого листя – кращий подарунок – і вкрай засоромлене втікає… Хороший день! І так кожен, бо це – осінь.
Вона щедра на незабутні подарунки. І у своїй щедрості вона безоглядно дарує когось особливого. Того, хто надалі наділяє все присутнє у житті особливим змістом. Відтепер: не просто ніч, а ніч безмежного щастя, не просто дощ, а дощик в унісон нашого серцебиття, твого і мого; кароокий ранок, день найніжніших обіймів, вечір найсолодших поцілунків… і це замкнене коло, що ніколи не набридне.
Що можна додати до всього сказаного? Лиш одне: «Осінь, не йди. Залишся ще хоча б на день! Осінь, будь ласка… Я тебе люблю!».
Зима
Зима холодна і безжальна. Прокидаєшся, а вона вже зазирає у вікно своїми скляними очима. Тепер навіть у магазин не вийдеш, поки не закутаєшся одягом з голови до п’ят, і дуже скоро це починає дратувати.
Гарно гуляти ввечері, коли місячне сяйво виблискує на снігу, що ще нещодавно падав на землю легкими пластівцями, кружляючи в польоті, танцював свій зимовий вальс. Але скоро замерзаєш, і єдиним бажанням стає затишний дім, тепла ковдра й улюблена книжка…
Новий рік! Найкраще свято, і думки про нього ще хоч якось підтримують гарний настрій, що вже невпинно псується. Кольорова і яскрава реклама на телебаченні й у магазинах спонукають до мрій про справжнє диво, яке от-от має статися. Та ось настає 31 грудня, і ніякого дива, все якось просто і прозаїчно. А на душі пусто…
Кохані карі очі дивляться вже на тебе зовсім не так, як раніше, а у ніжному голосі все частіше чути різкі інтонації…А тут ще, як навмисне, ожеледиця. Йдеш потихеньку і бац! Упала. Хочеться плакати… Ні впасти не боляче, не так. Болить уже не перший день в грудях, десь там, зліва… Підводишся і якнайшвидше йдеш додому. Кидаєш речі. Руки, що раптом зажили власним життям, знаходять давно забуту пачку цигарок – з болем не сперечаються. І так до вечора, разом з піснями, що несуть спогади, які тепер неймовірно болючі. Захотілось іншої? Спробуй. Зима ніколи не подарує того, з ким варто бути, може лише забрати… Вона скупа і заздрісна.
Повна відсутність посмішок… Самих людей не видно, бо всі хутенько тікають по домівках. Кожен у свій маленький світ, у тепло. Цікаво, якщо всім разом вийти надвір та почати веселитись і всміхатись, зима відступить? Стане тепло? І, ніби відповідь, наступного ранку теплішає… що призводить до жахливого слякотиння. А завтра знов замерзне. Це зима ніби каже: «Ось так тобі, щоб не була такою зарозумілою!». Поваги вимагає. Мимоволі починаєш здаватися. Та й чи розумно воювати з зимою? Настане час – сама піде. А поки – більше роботи: і час іде швидше, і здається, що перемагаєш зиму з її сплячою хворобою.
Уві сні вже ввижається молоденька травичка і ніжні бруньки – скоро весна. Вона прийде, весела і грайлива, розбудить і прожене печаль і апатію геть!
Скоріше! Я так не люблю зиму…
Весна.
Весна при всій своїй ніжності наділена надзвичайною силою. Кожного року вона повинна проганяти зиму, що опирається і не хоче йти. Але як тільки це стається і весна починає господарювати у повну силу – природа оживає. З нізвідкіля приходить піднесений настрій і бажання щось робити. Навіть дощі, які тепер ідуть майже щодня, не пригнічують. Бульки на калюжах весело плавають, лопають, з’являються нові. Все рухається, відновлюється у шаленому темпі.
Саме у такий час починаєш розуміти, що й самому пора щось робити, вирішувати… Сміливіше! От тільки що? А весна голосом невпинних дощів просить підійти до дзеркала й уважно подивитись. Слухаєшся. Але ж дзеркало не покаже нічого нового, хоча… І цієї миті ти виявляєш у дзеркалі Себе. Карооке руде дівчисько, що вже геть забуло, як воно виглядає. Можливо, весна не робить розкішних подарунків, проте вона повернула мені найцінніше – мене саму.
Зранку розумієш, що хтось тебе будить. Це сонечко, що вже з нетерпінням чекає твого пробудження, щоб побачити, як ти усміхаєшся і, примружуючи очі від яскравих променів, сонно човгаєш варити каву. Не будемо розчаровувати сонечко у його сподіваннях!
Уже відкриваються перші літні кафе, де так хороше просто сидіти і їсти желе у компанії подружки, з якою вчора в сотий раз сіли на дієту, і цього разу вже точно!
По дорозі додому нарешті зважуєшся на радикальні зміни. Розрахунок на щось серйозне і справді варте тебе виявився прорахунком та ілюзією. Але я маю мужність визнати це. Так тому і бути! Адже ніхто не хоче жити ілюзіями…
… І тепер, коли вже все зроблено, сумніви, як завжди, починають неприємно шкребти душу… Але весна і тут допомагає. Тієї ж ночі тяжкі хмари згущуються над містом, а через пару хвилин розігрується справжня вистава! Грім, блискавка і здоровенні краплі щосили барабанять у вікно! Сильнющий вітер гне стовбури кремезних дерев, відкриває вікно, і пісня свободи вривається в дім! Тут немає місця сумнівам і печалі, тепер вже точно!
Ранок зустрічає сирістю і прохолодою. День впевнено бере за руку й веде надвір. Тут зачекався найвідданіший друг. Вітер… супроводжує усюди. Він любить пестити волосся, обіймати, торкатися обличчя. Його нелюдська ніжність зачаровує. Всміхаюсь, він знає, як я його люблю. Одного разу, прилетівши, шепоче на вухо, що йому пора відлітати – скоро літо. Прошу його лишитися, а він обіймає і обіцяє повернутися.
Я відпускаю, бо, як ніхто, знаю: якщо ти вільний, то ніякі пута не втримають… Вітер цілує на прощання. Повернеться… Він мій найвідданіший.
Починаю трохи сумувати, але знаю, що скоро минеться. Завтра повертається літо, а разом з ним… Самі знаєте.
Так буде завжди!
К недостаткам человека еще можно привыкнуть; но скажите — как ужиться с его достоинствами, которых у тебя нет?
|
| |
| |
| Arven | Дата: Понедельник, 07.05.2012, 22:31 | Сообщение # 7 |
|
Маркиза ангелов
Группа: Администраторы
Сообщений: 10080
Статус: Offline
| Romesta, да ты поэт! 
Очень понравилось о летнем дождике, наверное потому,что я сама его люблю...
|
| |
| |
| Romesta | Дата: Понедельник, 07.05.2012, 23:15 | Сообщение # 8 |
|
Профи
Группа: Пользователи
Сообщений: 148
Статус: Offline
| Спасибо
я не люблю дождь. но он есть всегда, как часть пророды, а природа прекрасна 
К недостаткам человека еще можно привыкнуть; но скажите — как ужиться с его достоинствами, которых у тебя нет?
Сообщение отредактировал Romesta - Понедельник, 07.05.2012, 23:16 |
| |
| |
| Romesta | Дата: Понедельник, 14.05.2012, 03:06 | Сообщение # 9 |
|
Профи
Группа: Пользователи
Сообщений: 148
Статус: Offline
| ну что ж, предлагаю еще одно сочинение в моем исполнении)
Звичайна історія
Прокидайся, Світе! Світанок не за горами. Перші промені сонця вже поцілували небо… воно сором’язливо червоніє.
На порозі шаркає ногами Новий день. Він вірить у власну винятковість. Звісно! Він, як і всі інші здатен все кардинально змінити, дзвонить… будильник. Пульс прискорюється, а оченята все ще просять сну, та сонце будить їх, і сон тікає. Не на довго, до вечора.
Кава, цигарки, балкон. Вітер загасить вогонь запальнички. Обійме, поцілує, почне пестити волосся… Це тобі привіт. Не дивлячись на величезну відстань, знайшовши спосіб бути поруч… тоді, коли тобі сумно, тоді, коли захочеться послати все до біса!.. Ти побачиш як пливуть хмаринки, почуєш шелест листя, відчуєш кожен дотик… Мій дотик – твоєї найніжнішої коханки, що й досі так палко жадає тебе. Посміхнися! Твоя посмішка здатна творити дива!
І день вже плине своєю чередою. Везе на роботу. Приносить веселощі й роздратування. Втому і каву. Смуток і піднесення. Лиш годинникові стрілки віддані Пані Монотонності, аж поки Сонечко не почне сонно, ховатися у ковдру хмар.
Повертаєшся додому, готуєш вечерю під улюблену музику… чуєш раптове брязкання ключів, грозу за вікном, вмить відчинені двері… Волога доріжка, одинока краплинка, що долала відстань до підлоги майже вічність…
І не було минулого. Майбутнє не відоме. Теперішня мить найважливіша. Де дві душі доповнюють одна одну, спілкуються без слів, дякують одна одній казна за що. Тоді, коли стіна дощу сховала їх від усього світу.
Ніч вже давно заспокоїла негоду, коли двоє звичайних людей мовчали про спільне… Згодом, дрібний дощик наспівував колискову й запрошував у гості Сон, до того, який обіймав, до тієї, що бажала: « Добраніч…», до тих, що кохають…
К недостаткам человека еще можно привыкнуть; но скажите — как ужиться с его достоинствами, которых у тебя нет?
|
| |
| |
|
| |
Copyright SnookerpageS 2024
 |
|
|
|
